В соцмережі виклали скани радянського фотоальбома "Місто військової доблесті Ізмаїл" 1979 року

Текст українською і молдавською мовами, а також російським язиком є типовою пропагандистською агіткою радянських часів з високопарними висловлюваннми на кшталт "Над Дунаєм зійшло яскраве сонце Свободи. Промінь знамен і блакить весняної дунайської хвилі символ нового, щасливого життя сьогоденного Ізмаїла. Крокуючи по шляху комуністичного будівництва, місто впевнено дивиться в прийдешнє."

Сепарів в цьому альбомі чекає декілька сюрпризів, адже там зустрічаються цікаві поняття (підкреслені червоним).

Зокрема - "стародавні слов'янські придунайські землі". Які до того ж були "воз'єднані" в результаті російсько-турецьких воєн 1806-12 і 1877-70 років.

Чомусь ізмаїльська сепарська влада і її придворні сепарські історіки-фальсифікатори згадують лише російсько-турецьку війну 1787-92, точніше події 1790 року пов'язані із захопленням переправи Ісмаїл-Гечіді.

Причому ті події сепарня повністю перебрехала і не згадує що перемогу там здобули українські козаки, а Суворов там заганьбився, через що Потьомкін вигнав його з армії.

До шести жіночих бригад одночасно працювали в Ізмаїльському порту у 1970-80 роках

До шести жіночих бригад одночасно працювали на причалах Ізмаїльського порту у 70-80 роках минулого століття.

Одна бригада - це 15 жінок, з них - дві водійки навантажувачів та дві кранівниці.

Як працювали жінки в Ізмаїльському порту, розповіли в Раді ветеранів Ізмаїльського порту (голова - Ніна Ромалійська): бригадир Василь Йосипович Янкович та його підлеглі - Євгенія Василівна Беженар, Світлана Павлівна Золота, Лідія Іванівна Савосіна, Парасковія Афанасіївна Степаненко та Лариса Григорівна Степаненко.

•⁠ ⁠Головна і, певно, єдина відмінність від чоловічих бригад була у визначенні максимального навантаження - жіночим бригадам дозволялось обробляти вантажі вагою до 15 кг, - пригадує колишній бригадир такої бригади Василь Янкович. - Жінки "робили" консерви, паркет, табак, фрукти-овочі... Але ніхто не підіймав по одному ящику - зазвичай по 2-3, найсильніші могли і 5-6 за раз взяти!

Василь Йосипович прийшов працювати в порт напочатку 70-тих після закінчення технікуму.
- Тодішній начальник району Балановський запропонував мені очолити "жіночу бригаду", і я спочатку вагався. А потім не пожалкував - жінки дуже дружні та веселі, і норму виконають, і пісень заспівають. Чоловіки не хотіли йти у ці бригади, бо "працюють як навіжені", а до себе в чоловічі бригади приймали охоче - бо ж добрі робітниці були.

Радянська влада окупувала Бессарабію в червні 1940 і вже через 2 місяці арештовувала "експлуататорів"

Ця історія є вкрай важливою для розуміння що несла Бессарабії окупація совєтами в 1940 і 1944 роках.

Червона Армія увійшла в Бессарабію в червні 1940, а вже через 2 місяці окупанти арештовували "експлуататорів" і давали їм десять років таборів.

Ця нещасна людина всього досягла своєю працею, вона управляла власною майстернею, створювала робочі місця, сплачувала податки - але її назвали "експлуататором" і як "соціально небезпечний елемент" відправили на смерть в Сибір, позбавивши перед цим всього - власного бізнесу, житла, речей, одягу - почитайте, там є список що у нього конфіскували комуністи.

А скільки було таких власників бізнесу - середнього класу, ФОПів у яких забрали ковбасні цеха, перукарні, аптеки, меблеві майстерні, крамниці, ферми, маленькі підприємства типа обувні, кроватні та матрасні фабрики, СТО, ательє і навіть картинні галереї? У них також забирали житло і заселяли туди "визволителів".

Так само в селі - у фермерів забирали все - землю, будинки, свиноферми, теплиці, техніку, знаряддя праці, худобу і передавали в колгосп, де воно становилося нІчиїм. "Кулаків" розкуркулювали і виселяли - цей процес в Бесарабії тривав до 1947 року, поки не розпочався страшний голод і новостворені раби не почали їсти один одного.