Показаны сообщения с ярлыком одеса. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком одеса. Показать все сообщения

28.05.2026

Червоний терор в Одесі: як більшовики втопили місто у крові

Одеса початку ХХ століття — космополітичне, багате й вільнолюбне місто, де перепліталися українська, єврейська, грецька, болгарська та європейська культури. Але після приходу більшовиків місто пережило одну з найстрашніших сторінок своєї історії — червоний терор.

Під гаслами «боротьби з контрреволюцією» комуністична влада розгорнула в Одесі систему масових убивств, катувань, арештів і залякування. Людей знищували не за конкретні злочини, а за походження, погляди, професію чи навіть підозру у нелояльності.

Перші хвилі терору накрили Одесу ще у 1918 році, коли більшовики створили так звану Одеську радянську республіку. Місто захлинулося від безсудних розправ, пограбувань та насильства.

Справжня ж машина смерті запрацювала у 1920 році після остаточного захоплення Одеси Червоною армією. Центральним органом репресій стала Одеська губернська ЧК — надзвичайна комісія, яка отримала практично необмежене право вбивати людей без суду й слідства.

Чекісти проводили масові арешти офіцерів, українських діячів, священників, підприємців, студентів та всіх, кого вважали «класово чужими». Багатьох забирали просто серед ночі — люди зникали назавжди.

Одним із найжахливіших епізодів став масовий розстріл у ніч з 15 на 16 червня 1920 року. Тоді більшовики стратили щонайменше 63 людини. Серед убитих були прихильники української державності, інтелігенція та особи, запідозрені у «контрреволюції».

За даними істориків, лише за 1920 рік Одеська ЧК ухвалила рішення про розстріл понад півтори тисячі осіб. І це — лише документально встановлені випадки.

Свідки тих подій згадували про підвали ЧК, залиті кров’ю. Людей катували перед смертю: били прикладами, ламали кістки, морили голодом. Частину в’язнів розстрілювали групами у дворах і на околицях міста, після чого тіла скидали у братські ями.

Особливо жорстоко більшовики поводилися з офіцерами та представниками заможних верств. Достатньо було мати «неправильне» походження або служити в армії Української Народної Республіки чи білогвардійських формуваннях, аби отримати смертний вирок.

Терор мав не лише фізичну, а й психологічну мету — зламати спротив населення страхом. Газети відкрито друкували списки «ворогів революції», а містом ширилися чутки про нові страти, щоб люди боялися навіть говорити вголос.

Під удар потрапила й українська культура. Більшовики переслідували членів «Просвіти», учасників українського руху та всіх, хто підтримував ідею незалежної України.

Червоний терор в Одесі став частиною ширшої політики більшовицького винищення. Саме через такі каральні механізми Москва утримувала владу над Україною — через страх, масові вбивства та придушення будь-якого національного чи політичного спротиву.

Сьогодні пам’ять про жертв червоного терору повертається з архівів та забуття. Історія Одеси 1920-х років нагадує: тоталітарні режими починаються з «надзвичайних комісій», а закінчуються морями крові та зламаними долями цілих поколінь.

03.12.2023

Дискусія щодо пам’ятника Пушкіну в Одесі

Нещодавно відбувся круглий стіл на тему “Одеса на війні: питання до Пушкіна” навколо питання, що треба (якщо треба) робити із пам’ятником російському поету в центрі Одеси. У «Медіацентрі Україна – Одеса» дискутували з приводу цього питання.

Філолог, представниця уповноваженого із захисту державної мови Ярослава Вітко-Присяжнюк вважає, що імперських і російських пам’ятників не має бути в українському місті Одеса. На її думку, вони давно стали міфом, який роздула імперія і радянські діячі.

“Не треба розглядати Пушкіна як письменника, як історичну постать, тому що він давно переріс з поета та письменника для Одеси та для України в ідеологему, в частину міфу російської імперії. В Одесі в різні часи перебувало багато різних митців і діячів, але тільки Пушкіну присвячено стільки “тотемів”. Це і вулиця в центрі міста, і пам’ятники, їх декілька, і купа історій та легенд. Адам Міцкевич тут також жив і багато писав про Одесу, але всі кажуть про Пушкіна. Леся Українка бувала тут кожне літо впродовж десяти років, лікувалася на Куяльнику, але їй нема пам’ятника”, – зазначила філолог.

На думку юриста Артема Карташова ані на рівні парламенту, ані для багатьох українців питання “прибирання російських пам’ятників” вже не стоїть. Юрист стверджує, що за законом їх мають демонтувати і відправити в музеї.

“Російські пам’ятники, зокрема Олександру Пушкіну – це зброя. Колись ці території були завойовані російською імперією. Для того, щоб закріпити наші землі за собою та обґрунтувати тут свою присутність, була створена паралельна історія. Пам’ятник Пушкіну – це такий маркер, який поставила російська імперія. І цей маркер досі працює: деякі люди досі не відчувають загрози від того, що ворожі пам’ятники стоять повсюди. На жаль, багато хто не вірив, що росіяни наважаться повномасштабно вдертися в Україну, але коли це сталося, вже було пізно. Ми на собі відчули як працює російська зброя”, – зазначив юрист.

Усі учасники дискусії погодився з Артемом Карташовим, що російські та імперські пам’ятники – це маркери “русского мира”.

На думку багатьох, саме намагання зберегти Пушкіна чи інші подібні символи є діяльністю на користь Путіна.

Ледовая стихия на Дунае

Ледовая проводка Старожилы Измаила помнят тяжёлую ледовую обстановку на Дунае в зиму 1984-1985 гг. 6 января. С появлением льда, все речные с...