Кладбище запорожских казаков в Измаиле

Это кладбище появилось в нашей местности в XVI веке, просуществовало до 1969 года и в настоящее время о нём помнят только старожилы.

В давние времена это кладбище окружала степь и рядом протекала река, берущая начало от родника. Со временем речка пересохла, а кладбище оказалось в черте города в районе расположения современных Главпочтампта и Сбербанка.
Для кладбища запорожских казаков наступили чёрные времена со времени начала строительства проспекта Ленина (ныне – пр. Мира). В то время с одной стороны захоронений казаков находилось городское кладбище, а с другой стороны – огороды жителей города.

В чистом поле не было растительности, стояли ряды потемневших от времени крестов из камня-ракушняка. Многие кресты уже покосились, некоторые и вовсе упали, постепенно врастая в землю. На них были вырезаны в камне надписи на церковнославянском языке и даты захоронений – 1572–1574 годы. На некоторых могилах стояли кресты, где даты захоронений были более позднего времени.
Из надписей можно было узнать, что в могилах захоронены запорожские казаки атамана Ивана Сверчевского. Каким образом запорожцы оказались в этих краях, можно узнать из работы «Средневековье Бессарабии» доктора исторических наук А. Добролюбского и археолога В. Кожокару. Они писали: «Освободительная борьба в Молдавии достигает высшего накала при господаре Иоанне Лютом (1572-1574). В ответ на требование турецкого султана повышенной дани Иоанн собирает «великое войско». На призыв господаря о помощи в Молдавию прибыл казацкий отряд запорожского атамана Ивана Сверчевского. Весной 1574 года молдавско-украинское войско в битве при Жилиште разбило турецко-валашское войско. Преследуя отступающего противника, молдавско-казацкая армия вступает в Бухарест, затем осаждает турецкую крепость Браилу. Последовали осада Бендер, разгром турецких отрядов под Белгородом, а также многочисленные казацкие рейды по ногайским кочевьям Буджака.
Султан Селим II направил в Молдавию мощную карательную экспедицию, которой противостояло 30-тысячное молдавско-казацкое войско. Генеральное сражение произошло 10 июня 1574 года у Кагульского озера, напротив крепости Исакча, у поселка Рошкань (средневековой поселок Рошкань находился в 4 км от села Новосельское Ренийского района). Иоанн был казнен, а его сторонники перебиты османами, нарушившими условия перемирия, согласно которому сдавшимся была обещана жизнь».
Кроме И.Сверчевского в Молдавию совершали походы в XVI веке известные казацкие предводители – Вишневецкий, Подкова, Лобода, Наливайко, Сагайдачный, Хмельницкий, Куницкий, Дорошенко. Об их походах сохранились многочисленные свидетельства в молдавских летописях.
Старожилы города предполагают, что появление кладбища запорожских казаков под Измаилом связано с существованием здесь православного монастыря (с XVI в. – монастырь Святого Николая). Казаки погибали в наших краях, их отпевали в монастырской церкви и хоронили по всем христианским обычаям вблизи обители.
1 октября в Украине – День украинского казачества, и многие горожане рассматривают серьезно предложения о воздвижении на бывшем казачьем кладбище памятника запорожским казакам.

А. Каминский, краевед-любитель.

Фото илюстративне.

«Бессарабия» як складова гібридної війни фашистської росії проти України

Російське поняття «Бессарабия» просувають, щоб стерти українську суб’єктність, зробити регіон «спірним», підготувати ґрунт для «визволення» путіним.

У сепарів, які ведуть гібридну війну проти України і будують "Бессарабскую народную республику" на півдні Одещини, стався грандіозний зашквар.

Один з провідних сепаратистів - історик Віктор Дроздов, який давно обслуговує інтереси замовників цього сепаратистського утворення, нещодавно проколовся і випадково опублікував воєнну мапу СРСР 1940 року надруковану для вторгнення в Румунію (нагадаємо, в 1939 Сталін і Гітлер уклали пакт про розділ Європи, зокрема про окупацію Румунії).
Цікаво, що в Румунії в 1940 не існувало «Бессарабии», а на російських картах вона була.

Так само для Дроздова російський пропагандистський фантом «Бессарабия», потрібний для анексії путіним, існує в Україні.
Більше того, сепаратист вигадав «Южную Бессарабию» потрібну сучасним сепарам-бісорабам для обгрунтовання претензій лише на південь Одещини, бо всю російську «Бессарабию» що включає Молдову, вони не тягнуть.

Своє унікальне сепаратистське дослідження Дроздов опублікував на фейковій сторінці "УІНП-Одеса", яку він особисто створив і яка нібито є сторінкою не існуючого в природі одеського філіалу Українського інституту національної пам'яті.

Коли Дроздова було викрито, він злякався і почав на сторінках сепарського видання «Бессарабия-информ» випрадовуватись і спростовувати сам себе що «Бессарабия» - це не російська назва.

Але що ж так налякало сепаратистів?

Їх налякало, що вони випадково видали справжню мету створення «Бессарабии» в Україні - це ВИПРАВДАННЯ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ.

Ізмаїльські мости, перекинуті через простір та час

З історії мостобудування в нашому місті відомо, що вона не надто велика за своїм об'ємом. Тем не менш, деякі факти мені відомі. Подробиці – в цій публікації.

Коли оперуєш сучасними фактами, звертаєш увагу на те, що нині в нашому місті мости можна перелічити по пальцях однієї руки. Судіть самі. Міст в районі Копаної Балки, який нависає над залізничною гілкою, ведучою на судноремонтний завод, – це раз. Міст на залізничному вокзалі, перекинутий над ж/д шляхами – два. Честно говорячи, більше на ум не приходить. Ах да, багаточисленні містки, більша частина яких знаходиться на головному міському водостоку – вулиці Папаніна. А як було раніше?

Центральний Ізмаїльський карантин у ХІХ ст. знаходився у прибережній зоні на місці, де нині височіє морський вокзал. Через нього пропускали пасажирів та вантажі, що прибували до міста по Дунаю. Це робилося з метою запобігання проникненню до міста таких небезпечних інфекційних захворювань, як чума та холера. Карантин оточував глибокий рів з дунайською водою, і через нього потрапити у місто можна було дерев'яним містком. Останній знаходився у північній частині і дорогою з'єднувався з Дунайським проспектом (з нинішнім пр. Незалежності/Суворова). На карті нашого міста, датованою 1849 р., він позначений літерою «с» у нижньому правому куті наведеного фрагмента плану.

Звернемося ще до одного картографічного джерела. Я веду мову про план м. Тучкова. Дати його виготовлення на самому документі немає. Проте за непрямими свідоцтвами можна припустити, що він був виконаний на початку 1830-х рр. Тут є позначення, яке свідчить про існування у ті роки ще одного мосту. Він з'єднав саме місто з Ізмаїльською фортецею та був перекинутий через річку Безіменну, що зникла до наших часів.

Відповідно до одного з документів, що зберігається у фондах Ізмаїльського архіву, міст був дерев'яним і спирався на 36 дерев'яних паль. Він знаходився поблизу нинішнього турготелю «Дунай». З архівних документів також відомі інші технічні характеристики цієї гідротехнічної споруди. Її довжина складала 8 саженів (1 сажень – 2,1336 метра), тобто порядку 17 метрів, ширина – 2 сажені (4,2 м), а довжина перил – 19 саженів. Мені відомі інші деталі, з якими вдалося ознайомитися в одній зі справ, що зберігаються в Ізмаїльському архіві. З доповіді начальника міської поліції (призвіще у документі нерозбірливе), направленої на адресу Ізмаїльського градоначальника Тучкова 18 жовтня 1831 р., було відзначено, що міст знаходився в аварійному стані і вимагав ремонту. Поліцейський чин просив Тучкова розпорядитися про передачу цієї споруди інженерній команді військового відомства, шо базувалася у місті. Однак у відповідь на це клопотання в.о. Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора, посилаючись на формальні причини, запропонував Ізмаїльському градоначальнику організувати ремонт мосту за рахунок коштів міського бюджету і тільки після цього передати його військовим. Це було зроблено.

Мостовий перехід існував і на місці сполучення між Ізмаїлом і передмістям Матроска. Він був перекинутий через ще існувавше тоді озеро Броаске. Пошлюся на документ, датований 7 червня 1880 р. та направлений до Ізмаїльської міської управи. Пристав третьої поліцейської частини (вона включила в себе міські території у фортеці та передмістя Матроска і Кугурлуй) Крайванович стверджував, що дощі зовсім залили низовину, що відокремлювала згадані населені пункти від Ізмаїла. В результаті їх сполучення з містом було практично паралізоване. Ось резолюція на документі міського голови Федора Тульчіанова: «Поручается г-ну Авраамову (на той час купець 2-ої гільдії Авраамов був помічником міського голови) рассмотреть с городским архитектором». Вже 12 червня того ж року Авраамов доповідає до міської управи: «В смете на текущий 1880 год предусмотрена постройка моста, и по утверждении таковой г. губернатором будет приступлено к постройке». До реалізації цього проекту Авраамов запропонував приставу організувати місцеве населення для забезпечення тимчасової переправи, яка і була до того часу. В очевидь, йшлося про спорудження земляного насипу. На плані Ізмаїла та його передмістя Матроска/Кугурлуй позначений міст у правому нижньому куті.

Крім того в межах нашого міста були тимчасові понтонні мостові переправи, які традиційно споруджувалися під час військових дій. Ось, що розповідомляє про наявність в Ізмаїлі понтонного мосту із посиланням на документальні свідчення наш сучасник протоієрей Іоанн Лісник: «В 1853 году наведением моста в Измаиле через Дунай длиной 360 саженей (более 720 м) руководил генерал - лейтенант и начальник инженеров Южной армии А. Ф. Бухмейер». Йдеться про дії під час Кримської війни (1853–1856). З картографічних джерел відомо, що цей понтонний міст знаходився на території Ізмаїльської фортеці і брав початок у місці впадіння в Дунай річки Безіменної. Міст вів на румунський берег.

Тимчасовий понтонний міст був обладнаний у нашому місті і восени 1944 р., у часи Другої світової війни. Тоді військові отримали наказ забезпечити облаштування наплавної мостової переправи під вантажі у 60 тонн через Кілійське гірло у м. Ізмаїлі. Словом, історія мостобудування в Ізмаїлі, всупереч моїй початковій думці, виявилася досить великою і захоплюючою.

Ігорь ОГНЄВ.

Ізмаїльський менталітет

Дискусія щодо причин схожесті Свято-покровської церкви на мечеть, підштовхнула до дуже цікавого спостереження.

Всім відомо, що за часів радянської окупації в Ізмаїл привезли біля 30 тисяч людей з територій РСФСР, тобто з Азії, пишуть в групі izmail.online

І ці будівельники комунізму спочатку зачистили місто і взагалі Придунав'я від європейців, від вільних людей, причому забрали їх власність - будинки, магазини, підприємства, с/г обладнання тощо. А самі були генетичними рабами, не мали власності і не знали що таке "свобода". Вони, і їх предки завжди жили в умовах рабства.
і привезли ці раби з собою свій азійский менталитет - придушення індивідуальності, страх помилки, залежність від авторитету, колективний тиск, низька толерантність до інакшості, стремління не висовуватись, стукачество і вертухайство.
Відомо що азіати відрізняються від європейців сакралізацією влади, терпимістю до авторитаризму, нелюбов'ю до демократії, страхом відкритої критики, пріоритетом стабільності над свободами.

Зрозуміли що таке "ізмаїльський менталитет" і звідки він походить?
Причому азіати не привезли з собою жодної своєї культури: пісень, танців, кулінарії, одягу, обрядів, традицій, архитектури, народних промислів...
Привезли лише брехливу версію історії, яка нібито є їх минулим.
І вчепилися тут за назву "Бесарабія", яку місцеві не вживають. Бо знають що ніякої бесорабії - "землі Бесараба" тут немає.

А ще привезли татарський суфікс ЧАН, і називають себе ізмаїль-ЧАНи
Отже, ви зрозуміли як сформувались ізмаїльський менталитет і "ідентичність"?
Сталося так що Ізмаїл це наполовину європейське, а наполовину азійське місто. І це стало вкрай помітно після вторгнення азіатів в європейську Україну 22.02.2022.
Як ви вважаєте, зараз Ізмаїл більше азійський чи європейський?