Коли Радянський Союз перед тим віроломно напав на Фінляндію, на Польщу, на Естонію, на Латвію, на Литву, відтяпав частину Румунії — це все вважалося цілком нормальним. Нам можна. А от коли напали на нас — це вже підло і віроломно.
Тут варто обговорити два аспекти «неготовності» — спочатку психологічний, а потім про військовий.
Радянське
суспільство було максимально мобілізоване на війну ще з початку 1930-х
років. До війни готували або всіх, навіть дітей.
За
чотири роки перед війною в СРСР вийшло близько 50 фільмів із прямою
військовою або військово-патріотичною тематикою. Усі екрани були
заповнені військовими фільмами. Не відставали й письменники.
Про
майбутню війну писали всі — Аркадій Гайдар, Олександр Фадєєв, Костянтин
Симонов, Михайло Свєтлов, Олексій Сурков, Олександр Твардовський.
З’являлися десятки військових пісень, марші авіації, флоту та кавалерії.
Радіо транслювало це годинами щодня. Радянська людина не могла пройти
вулицею, не почувши з репродуктора чогось військово-патріотичного. Вся
більшовицька влада одягнула військові френчі, галіфе і чоботи.
СРСР
не просто «готувався до оборони» — вся державна пропаганда будувалася
на ідеї майбутнього «визвольного походу» в Європу. У радянській культурі
1930-х постійно звучала теза: «воювати малою кров’ю на чужій
території». Це повторювали у фільмах, піснях, газетах і військовій
доктрині. Сам факт, що країна готувала населення не до оборони міст і
сіл, а до наступу за межами власних кордонів, багато про що говорить.
Паралельно відбувалася масова мілітаризація суспільства.
До
1941 року в ОСОАВІАХІМі (Товариство сприяння обороні, авіаційному та
хімічному будівництву) перебувало близько 13 мільйонів людей. Там
навчали стріляти, стрибати з парашутом, водити автомобіль, розпізнавати
танки противника, користуватися протигазом.
Значки
«Ворошиловський стрілець» отримали близько 6 мільйонів людей, ГПО
(«Готовий до праці й оборони») — десятки мільйонів. Парашутні вежі
стояли в кожному великому парку культури та відпочинку. Аероклуби
готували льотчиків-резервістів: до 1941 року через них пройшло близько
100 тисяч людей.
З
1939 року - Закон про загальний військовий обов’язок: армію збільшено з
1,5 мільйона у 1938 році до 5,3 мільйона до червня 1941-го.
З 1940 року - «Трудові резерви»: підлітків 14–17 років у плановому порядку направляли до ремісничих і фабрично-заводських училищ, готуючи робітників для оборонних заводів.
Указом від 26 червня 1940 року було введено 7-денний робочий тиждень і кримінальну відповідальність за запізнення більш ніж на 20 хвилин. Це вже фактично був режим воєнної економіки в мирний час.
Варто знати, що СРСР постійно воював — сотні тисяч солдатів пройшли через війну в Іспанії, війну з Японією та Фінляндією.
Частка
оборонних витрат у бюджеті зросла ВТРИЧІ з 1933 до 1940 року. Станом на
22 червня 1941 року в Червоній армії було близько 25 тисяч танків —
більше, ніж у всіх інших арміях світу разом узятих. Зокрема близько 1500
новітніх Т-34 і КВ, які переважали все, що було у Вермахту. Виробництво
наростало: тракторні заводи Сталінграда та Харкова вже наполовину стали
танковими. Літаків — близько 20 тисяч. До речі, у Німеччини під час
нападу на СРСР було близько 3 тисяч танків і 7 тисяч літаків.
Про
підготовку саме до наступальної війни свідчить і характер озброєнь, які
масово виробляв СРСР. Основний акцент робився не на оборонних системах,
а на техніці прориву та глибокого наступу: тисячі танків, десантні
засоби, швидкісні бомбардувальники, великі повітряно-десантні сили та
легкі танки з великим запасом ходу, придатні саме для стрімкого
просування чужою територією.
СРСР
також створив найбільші у світі повітряно-десантні війська того часу -
десятки тисяч десантників готували не для оборони Москви чи Києва, а для
операцій у тилу противника. Навіть військова доктрина й штабні навчання
Червоної армії будувалися навколо сценаріїв «перенесення війни на
територію ворога», а не тривалої оборони власної країни.
* * *
СРСР
отримував численні попередження про майбутній напад - від власної
розвідки, від агентів у Європі, від британців, від дипломатичних джерел і
навіть від перебіжчиків. Повідомлення про концентрацію німецьких військ
біля кордону надходили регулярно ще навесні 1941 року. Німецька армія
не «матеріалізувалася» раптово 22 червня - її переміщення тривали
місяцями.
Тому
реальна проблема полягала не у «раптовості», а в реакції бездарного
радянського керівництва. Сталін до останнього не хотів вірити, що Гітлер
почне війну саме в той момент. Крім того, після чисток 1937–1938 років
командири боялися проявляти ініціативу без прямого наказу зверху. У
результаті навіть за наявності інформації про загрозу війська часто не
приводилися в повну бойову готовність.
Саме
тому міф про «віроломний і абсолютно несподіваний напад» зручний для
радянської/російської пропаганди: він дозволяє пояснити катастрофу літа
1941 року не помилками керівництва, не станом системи й не наслідками
репресій, а нібито винятковою «підступністю ворога». Цей міф про
раптовий напад був вигаданий пізніше, щоб в тому числі прикрити страшні
чистки 1937 року. Тоді командний склад був фактично знекровлений:
розстріляно трьох із п’яти маршалів, 13 із 15 командувачів арміями, 154
із 186 командирів дивізій. Цим самим міфом прикрили й очевидний факт, що
після голоду, розкуркулення, репресій 1937-39, безправ’я та тотальної
бідності солдати не хотіли воювати за таку владу.
З цього випливають наступні висновки:
* Міф про «миролюбний СРСР, який ні до чого не готувався» суперечить фактам радянської дійсності 1930-х років.
* Радянський Союз був однією з найбільш мілітаризованих держав світу ще до 1941 року.
*
Причиною катастрофи 1941 року була не «неготовність до війни», а
особливості тоталітарної системи: чистки, брехня, страх,
некомпетентність і знецінення людського життя.
Радянська
пропаганда після війни створила образ «невинної жертви», щоб приховати
власну відповідальність за співпрацю з Гітлером, агресивну зовнішню
політику та провали керівництва.
