Такий проєкт постанови ЦК КП(б)У знайшовся у фонді Верховної Ради ЦДАВО України (ф.1, оп. 18, спр. 60) за 1948 рік.
Мали б змінитися й відповідні назви областей. Крім того, планувалося перейменувати й низку інших міст:
Очаків => Славгород
Нікополь => Микитин Ріг
Мелітополь => Ново-Олександрівськ
Кілія => Новосільськ
Рені => Томаров
Ногайськ (суч. Приморськ) => Обіточний
Слов’яносербськ (помилково позначений як місто) => Донець
У документі йшлося нібито про «уточнення найменувань» і повернення деяким містам колишніх історичних назв (і навіть Кілії.
Проєкт та обґрунтування пропозицій (арк. 63–66) за безпосереднім завданням від тодішнього керівника ЦК КП(б)У Хрущова подав голова Президії Верховної Ради УРСР Гречуха. До підготовки історичних довідок були залучені співробітники Академії наук УРСР, про що є окремі документи стосовно історичних довідок про походження найменувань окремих міст (лише в одній із таких за жовтень 1948 року подано роз’яснення про 64 населені пункти). Передостанній абзац в обґрунтуванні вказував на те, що список «чужоземних найменувань», які слід перейменувати, буде поповнюватися.
Не вдаючись у детальний аналіз, можна побачити, що передусім дісталося назвам із грецьким походженням (не дивно, бо у жовтні 1948 року вже перейменували Маріуполь на Жданов), а також тюркським. Найбільш дивує прагнення перейменувати Очаків та Ізмаїл, які були пов’язані із «суворівським міфом». Але якщо Очакову планували зберегти назву, яка нагадувала про «російську військову славу», то Ізмаїл мав би отримати нейтрально-географічне найменування. Складається враження, що «суворівський міф» тоді ще не був настільки усталеним елементом радянської історичної політики, тому українська радянська еліта не врахувала його під час вибору населених пунктів для перейменування.
Що стало безпосередньою передумовою цієї хвилі перейменувань – питання відкрите. Але в наступній справі цього ж фонду за 1949 рік міститься копія листа до Сталіна (з численними правками), де прямо зазначено: ініціатива виходила від нього. У листі пояснювалося, що перейменування потребують населені пункти, назви яких «нагадують про хижацькі набіги чужоземних загарбників на нашу Батьківщину». Формулювання показове: фактично все неросійське історичне минуле трактувалося як «загарбницьке». Навіть Кілія – місто, що існувало задовго до появи московії.
Показово й інше: у процесі підготовки переліку українські виконавці настільки активно «зачищали» топоніміку від «чужоземних» назв, що під перейменування потрапили навіть ті, які були створені самою російською імперською традицією. У тексті листа до Сталіна добре видно багаторазові правки, зокрема й викреслення Ізмаїла.
У варіанті обґрунтування за лютий 1949 року вже відсутні Ізмаїл, Очаків, Нікополь і Слов’яносербськ, відклали перейменування й Ногайська, а Рені вже пропонують назвати Придунайськом. Для Херсона натомість підшукали нову ідеологічну назву – Сталіноднепровськ, викресливши попередню пропозицію.
Причини призупинення цих перейменувань у матеріалах фонду не пояснюються. Ймовірно, рішення було ухвалене на союзному рівні – подібно до ситуації 1945 року, коли зупинили перейменування Болграда на Кутузово. Схоже, що ця хвиля «топонімічної істерії» доволі швидко згасла: вже наступного року згадки про такі плани в документах не зустрічаються.
