Те, що Ізмаїл – насправді дуже цікаве місто, яке має свою унікальну та різнобарвну історію, знає багато хто. Причому самі мешканці міста на березі Дунаю періодично відкривають для себе нові цікаві історичні факти. А що вже казати про гостей або нових жителів, які лише віднедавна поселились в одному з найяскравіших міст Української Бессарабії? Допоможемо з цим та розповімо деякі цікавинки з минулого Ізмаїлу, від якого віє таємничістю…
Зокрема, разом з вами розглянемо тему всесвітніх змовин, яка й донині хвилює гарячі голови. Тож уявіть далеке XIX століття, коли місто Ізмаїл певний період часу було частиною об’єднаного князівства Валахії та Молдови. Уявили? Так от, історія розповідає, що у 1871 році у місті на березі Дунаю була створена… власна ізмаїльська масонська ложа, яка навіть мала назву – «Відродження Прозелітського Сходу». Її членами були жителі Ізмаїла та Болграду чисельністю до 40 осіб. Звісно, що за їхньою діяльністю уважно стежила російська розвідка.
Розповідається, що найчастіше масони збиралися у будинку братів Паскаловичів, один із яких служив поштмейстером, а другий – офіцером прикордонної варти. Звісно, досконально знати, про що саме точились розмови на таємних зустрічах, навряд чи комусь з сучасних істориків відомо достеменно.
Але є цікавий факт, який розповідає наступне: одного разу члени ложі вирішили прикрасити будівлю масонськими символами. Господарям дизайнерське рішення гостей не сподобалося, і вони припинили співпрацю з ними, переобладнавши будівлю в прибутковий трактир. Від відкритої діяльності масонів не були у захваті й інші городяни, тому одного разу їх навіть звинуватили у… посусі та неврожаї! Невдоволення мало не вилилося у розправу над “антихристами”, тому будинок, де збиралися масони, кілька днів навіть охороняли румунські жандарми.
Вже після повернення Ізмаїла під владу тодішньої російської імперії міська масонська ложа припинила своє існування. Однак, навіть у наші дні іноді у дуже вузькому колі серед містян можна почути суперечки щодо належності градоначальника Сергія Тучкова до масонів. Або про те, які насправді були причини візиту поета О. Пушкіна (термінова необхідність вирішення деяких питань діяльності масонської ложі до Ізмаїлу). Або суперечки про те, де саме знаходився “масонський” будинок Паскаловичів – між ДК ім. Шевченка та готелем “Ізмаїл” або на перетині проспекту Суворова та вулиці Толбухіна…
Ще одна не менш цікава тема минулого Ізмаїлу – це підземелля, на яких у буквальному сенсі цього слова стоїть стара частина міста та центр. І при цьому на сьогодні й досі немає офіційної реєстрації цих ходів та навіть їхніх карт, як, наприклад, у тій же Одесі.
А періодично в місті трапляються провали та зсуви ґрунту, а при купівлі житлового будинку в приватному секторі одне з перших питань, які ставить продавцю місцевий покупець, звучить так: “Чи далеко розташована “міна”? Скільки метрів до найближчої?”.
Маємо зазначити, що згідно з куцими історичними фактами, ці ходи створювалися переважно наприкінці XVIII століття, протягом ХІХ і першої половини XX. І, як не дивно, перша причина їх створення – це видобуток глини. Так, саме цей природний матеріал був дуже потрібний у той період. І оскільки поклади глини на території міста є не скрізь, то кар’єри та підземні виробки виникали у різних місцях Ізмаїла. Також довгі та глибокі ходи використовувалися як підвали для зберігання продуктів харчування.
Існує версія, що деякі ходи мали інше призначення, зокрема для поєднання з певними частинами міста. Облицювання стін і стель цегляною кладкою може бути доказом. Однак, як уже говорилося вище, офіційних паперів, які це підтверджують, немає.
До речі, дослідники, які оглядали ходи в районі міста “Фортеця”, стверджують, що їм вдавалося знаходити в них старовинні монети та рештки гончарних виробів деяких епох. А любителі полоскотати собі нерви й сьогодні продовжують туди спускатися. І приваблюють їх… привиди, які нібито там мешкають.
Практично в кожному підземному ході, за словами дигерів, було помічено прозорі силуети. То вони зависали в повітрі, то раптом починали рухатися в бік тих, хто зайшов у підземелля, або просто ховалися за стіною, видаючи при цьому стогін. Хтось впізнавав у привидах солдатів, одягнених у румунську форму, хтось – жінку в лахмітті, а деякі стверджували, що бачили привиди мисливських псів…
І ще трішки цікавого: майже за 10 км від міста знаходиться село Стара Некрасівка, яке колись заснували старовіри. Так от, місцеві жителі розповідають, що інколи під час масштабних ремонтних робіт на дуже старих ділянках села земля у дворі може просто провалитись! І таким чином відкриваються підвали, з яких йдуть підземні ходи на десятки кілометрів у темряву. На додаток, широта і висоти підземного проходу вражали – в ньому легко могла проїхати підвода! Пояснення цьому, знову ж таки, зі слів старожилів наступне: начебто, ці ходи, по-перше, використовували для зберігання рибних запасів (морозильних камер у ті століття, як ви розумієте, ще не було). А по-друге, такі ходи рятували від жорсткої влади, яка періодично сіпалась до липован, от ті й ховались під землею. І ці ходи могли навіть вести до самого Ізмаїлу… Правда це чи ні – невідомо, однак погодьтесь, диму без вогню не буває…
На закуску ще одна цікава історія-легенду з минулого Ізмаїлу. Отже, у далекому вже від нас 1798 році до Казанського повітового суду надійшла позовна заява. В документі говорилось наступне: якийсь муфтій Хусейнов звинувачувався в тому, що після укладення шлюбного союзу з певною купчихою він примудрився за два місяці спільного життя витратити її майно і втік до Оренбурга. Після довгих судових позовів суд визнав його винним і зобов’язав повернути заявниці три з половиною тисячі рублів. Відповідач, як це часто буває, не визнавав свою провину і стверджував, що ніякого весілля не було, а майно її він не чіпав. Хусейнов навіть пропонував як компенсацію свої землі в Уфімському повіті та діамантові сережки першої покійної дружини, але скривджена жінка залишалася непохитною у своєму рішенні, і в результаті виграла суд.
Хто ж була та героїня? Це – турчанка Айша Алеєва, вдова коменданта фортеці Ізмаїл, який загинув під час її штурму російськими військами. Вдова потрапила в полон, була вивезена до Казані і видана заміж за татарського купця Апанаєва. Після смерті чергового чоловіка у 1795 році вона залишилася одна з двома дітьми та великою спадщиною.
Незважаючи на багато залицянь, її вибір припав на першого російського муфтія Мухаммеджана Хусейнова. Офіцер російської армії заробляв собі хліб на терені розвідки і приїхав до Казані для зустрічі з імператором Павлом I. За порадою старшого ахуна Казані, Хусейнов зупинився в будинку Айші. Хоч розвідник й був досвідчений, але не зміг встояти перед жіночністю ізмаїлки і закохався. Але незабаром солодкі відчуття неземного щастя закінчилися, поступившись місцем побутової прози. У результаті все закінчилося судом. Як бачимо, століття минають, а життєві перипетії повторюються знову і знову…
